Що було робити зі старорущиною при утвердженні української літературної мови на народній основі? Або чому тексти церковнослов’янською мовою сприймаємо як російські

Анотація

[Рец. на: Даниленко А. Від Біблії до Шекспіра: Пантелеймон Куліш і формуван­ня української літературної мови / пер. з англ. Петра Таращука. Київ : Критика, 2023. 432 с. , іл., бібліогр. покажч.]

Певне, кожен, хто слухав службу Божу в церквах Московського патрі­архату, яка здійснюється церковнослов’янською мовою, проводив паралель між нею та російською. Дуже ця мова нагадує російську. Або принаймні вона (церковнослов’янська) значно ближча до сучасної російської, бо від україн­ської вона вочевидь відрізняється. Чому так? Адже на церковнослов’янській мові, після її потрапляння на Русь у зв’язку з хрещенням, відбилися явні ознаки місцевої київської (української) говірки.

Коли представники української культурної еліти прийшли до усвідомлен­ня розвивати свою писемно-літературну мову з якомога більшим наближен­ням до говіркової, то неодмінно перед ними поставало питання: а що робити з багатющою кількасотлітньою книжною спадщиною, тобто руською писемні­стю? Що робити з великим обсягом давньоруських та церковнослов’янських мовних елементів, які в українській писемності були присутні постійно до кінця XVIII ст. і сприймалися вже як цілком органічне явище?

Це питання, напевно, ставив перед собою і Пантелеймон Куліш, постать непересічна й неоднозначна в становленні нашої літератури й мови, але, поза всіма сумнівами, — без Куліша неможливо осягнути непростий про­цес утвердження української літературної мови від ХІХ ст. й до сьогодні. У часи Куліша саме й відбувалися пошуки нормування й подальшого розвит­ку української мови, і Куліш був, безперечно, в епіцентрі цих пошуків.