Олександр Тараненко. Історико-мовна міфотворчість у новій історії українського суспільства. II

Анотація

У статті розглядається явище активізації в певних національно активних колах сучасного українського суспільства (кінець ХХ — початок ХХІ ст.) різних аспек­тів історико-мовної міфотворчості — як один з виявів «аматорської лінгвістики» на загальному тлі, з одного боку, значного посилення уваги в цей час до української національної проблематики, а з другого, — недовіри до «офіційної» науки (історії, етнології, мовознавства та ін.). У загальних межах цього явища можна виокремити три основні тематичні напрями. Це, по-перше, пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому — з виведенням її як однієї з найдавні­ших мов світу. Основна увага при цьому приділяється вже не тільки «класичному» питанню про «мову Адама і Єви в раю», а й висновкам про праукраїнську мову як мову народу трипільської цивілізації, обговоренню історичного місця української мови порівняно із санскритом (як давнішої від нього, такої самої давньої, як безпо­середнього нащадка санскриту або ж із прямим ототожненням її з цією мовою) та ін. По-друге, це поширення різних напрямів українського неоязичництва (квазі- або псевдоязичництва) з виходом на оперування мовними даними — як [нібито] справді органічної для наших предків системи вірувань на відміну від запозиченого з чужої релігії монотеїзму, з культивуванням персонажів давньоукраїнського пантеону — як досі відомих науці, так і нововідкритих. І, по-третє, це демонстрування «позитивної оцінності» складу та загального «образу» української мови, насамперед з увагою до такого її аспекту, як внутрішня форма ряду українських слів (як з етимологічно обґрунтованим, але в семантичному плані невиправдано абсолютизованим, так і з тільки домислюваним у плані «народної етимології» її трактуванням)

Констатується, що українська національна та державна самосвідомість, яка утверджується в сучасному суспільстві, певною мірою об’єктивно ще, можливо, потребує існування відповідних історичних державо- і мовотворчих міфів, про що свідчить також активізація таких тенденцій у суспільствах інших народів на пострадянському й ширше — на постсоціалістичному просторі (не менш активно це демонструє, зокрема, сучасна Росія). Однак у нормальному соціально й духовно структурованому суспільстві подібні ідеї мають займати, звичайно, лише одну з ніш масової свідомості, причому далеко не домінантну й тим більше без претендування як на науковість, так і на монопольне вираження українського патріотизму та під­тримку їх з боку державної ідеології.

У міру просування українського суспільства на шляху до державної зрілості, а також з постійним наростанням усе нових і нових проблем на цьому шляху це яви­ще стало поступово дезактуалізовуватися.

_______________________________________________________________________________________________________________